Poem Library Вірші - Стихи Профіль - Профиль Логін - Логин Реєстрація - Регистрация

Павло Мовчан - Відлуння війни. Перетік

Ми кажем, «зникає»... Куди? — невідомо... Та, певно, для всього є вічне пристання... Немає ні мешканців тут, ані дому, — зостався не подив, а тільки питання. Можливо, безпам’ятно все осідає: у сущому — мертве, у мертвому — суще... Триває перетік з безодні в безкрає, та всюди присутня душа невмируща. Якщо у вугіллі спресоване світло, а в камені іскри рояться, як бджоли, то скільки безвічного в дубі столітнім, а скільки живого у спилянім колі? Як в стовбурі цвяхів — мені вже предосить і болещів, й мук — серцевина аж трухне: я слух розпечатую — мати голосить, а вуха заткну — голова моя пухне. Бо зник брат Дмитро і сестричка пропала... — Куди? — я питаю... Мовчання. Глибоке. Я стільки зібрав родового металу — без дзвону мені не ступнути ні кроку. І шріт, і дротянки, осколки і кулі, — задарма дісталось те збіжжя у спадки... Безпам’ятно, себто — без болю, минуле у мене ввійшло — і немає ні згадки... Тут дім ось стояв. І росли осокори. Тут пера —столетки» на яйця міняли. Дворище розоране світлом прозорим у землю рахманну поволі стікало.