Ми кажем, «зникає»... Куди? — невідомо...
Та, певно, для всього є вічне пристання...
Немає ні мешканців тут, ані дому, —
зостався не подив, а тільки питання.
Можливо, безпам’ятно все осідає:
у сущому — мертве, у мертвому — суще...
Триває перетік з безодні в безкрає,
та всюди присутня душа невмируща.
Якщо у вугіллі спресоване світло,
а в камені іскри рояться, як бджоли,
то скільки безвічного в дубі столітнім,
а скільки живого у спилянім колі?
Як в стовбурі цвяхів — мені вже предосить
і болещів, й мук — серцевина аж трухне:
я слух розпечатую — мати голосить,
а вуха заткну — голова моя пухне.
Бо зник брат Дмитро і сестричка пропала...
— Куди? — я питаю... Мовчання. Глибоке.
Я стільки зібрав родового металу —
без дзвону мені не ступнути ні кроку.
І шріт, і дротянки, осколки і кулі, —
задарма дісталось те збіжжя у спадки...
Безпам’ятно, себто — без болю, минуле
у мене ввійшло — і немає ні згадки...
Тут дім ось стояв. І росли осокори.
Тут пера —столетки» на яйця міняли.
Дворище розоране світлом прозорим
у землю рахманну поволі стікало.