Poem Library Вірші - Стихи Профіль - Профиль Логін - Логин Реєстрація - Регистрация

Павло Мовчан - Відлуння війни. Знизу вгору

В гущавині дерев настоюється сутінь, і лінію снігів переступає ліс, аби в проломі дня спромігся ти відчути, наскільки до землі ти міцно сам приріс. Суботній шлях глухий, а напростець — немає, просторитися можна хіба що до пітьми. Мов перекотинебо, валує птича зграя від чорної зими до білої зими. І широко тобі в життєвому проміжку, хоч чуєш в той же час у горлі тісноту, і мовчаком стоїш, мов камінь на обніжку, і під ногами чуєш довічну мерзлоту. Вгороджені у ґрунт і мамонти, і люди, лиш археолог зможе щось зайве відліпить і зняти шар землі з грудей, з очей — полуду, іздмухати віки, зірвать за миттю мить. Проступить із пітьми ясне обличчя Гліба, відвернеться від світла, зніяковівши, кат, а метром вище хлопчик, оживши, крикне: — Хліба! — То ж твій в війну померлий чотирьохлітній брат... А вище — конюх Федь, що у рові залився... А вище... чимхутчій ти очі відверни... І яму, і пітьму, в якій стоїш, обмисли, — там, де стоїш, — не змірять ні дна, ні глибини... Промоїна ясна вгорі над головою, квадратний небосхил біліє по краях. І біла птича зграя валує над тобою, і коренем вростає у ґрунт життєвий шлях.