В гущавині дерев настоюється сутінь,
і лінію снігів переступає ліс,
аби в проломі дня спромігся ти відчути,
наскільки до землі ти міцно сам приріс.
Суботній шлях глухий, а напростець — немає,
просторитися можна хіба що до пітьми.
Мов перекотинебо, валує птича зграя
від чорної зими до білої зими.
І широко тобі в життєвому проміжку,
хоч чуєш в той же час у горлі тісноту,
і мовчаком стоїш, мов камінь на обніжку,
і під ногами чуєш довічну мерзлоту.
Вгороджені у ґрунт і мамонти, і люди,
лиш археолог зможе щось зайве відліпить
і зняти шар землі з грудей, з очей — полуду,
іздмухати віки, зірвать за миттю мить.
Проступить із пітьми ясне обличчя Гліба,
відвернеться від світла, зніяковівши, кат,
а метром вище хлопчик, оживши, крикне: — Хліба! —
То ж твій в війну померлий чотирьохлітній брат...
А вище — конюх Федь, що у рові залився...
А вище... чимхутчій ти очі відверни...
І яму, і пітьму, в якій стоїш, обмисли, —
там, де стоїш, — не змірять ні дна, ні глибини...
Промоїна ясна вгорі над головою,
квадратний небосхил біліє по краях.
І біла птича зграя валує над тобою,
і коренем вростає у ґрунт життєвий шлях.