Мов на наріжнику святині,
стояв нетямкуватий сніг
на камені — чекав хвилини,
щоб впасти сатані до ніг.
Його ніхто вже не підтрима,
крил не підставить, не зведе —
бо падають фортечні зими,
а мої судини незримо
всотали відвологий день...
І, перехнябившись, над шляхом,
хилюсь... ще хвиля — упаду,
літає замість птахи бляха
і розтинає плоть тверду...
Не розіб’юсь — розпорошуся...
Лиш хто окрушини збере?
Дивлюся сам на себе в скрусі,
немов на хатище старе.
Ось грудка снігу, грудка глини,
долівки латка, кістя жмут,
і що не крок, то домовина...
Але ж живуть там, де і мруть...
І я гукаю: — Сніже! Брате!
Ми на наріжнику життя
з тобою стали, як на чати.
Повітря кришиться щербато,
земля — єдине опертя,
але ж вона і поглинає,
і вивергає, й оберта...
Твоє падіння — шлях в безкрає —
твоя остання висота.