Павло Мовчан - При світлі сумління. Не виріс я, а переріс себе ж...
Не виріс я, а переріс себе ж,
і сам себе щоночі вже лякаюсь,
бо руйнівна пітьма не знає меж
і камінь міццю в плоть перетікає.
Течу очима — на подушці сіль,
і пальцями струмую та губами...
Наче вода — збираю звідусіль
паперу клапті і солярки плями.
В цій каламуті тіла і пітьми
одне не розчинялося — сумління...
Хоч пам’ять на обов’язки розмив,
проте відчув ганьбу «гріхопадіння».
Не іншим був, напевне, а чужим,
адже не мав ні слова, ні обличчя;
сам у собі вигнанцем довго жив,
сприймаючи ганебу за величчя.
Гадаючи, що скресне сон важкий
і ти обмежиш лініями тіла
єство своє, але тверді віки
камінням в тебе, крицею вкипіли.