Poem Library Вірші - Стихи Профіль - Профиль Логін - Логин Реєстрація - Регистрация

Павло Мовчан - При світлі сумління. Не виріс я, а переріс себе ж...

Не виріс я, а переріс себе ж, і сам себе щоночі вже лякаюсь, бо руйнівна пітьма не знає меж і камінь міццю в плоть перетікає. Течу очима — на подушці сіль, і пальцями струмую та губами... Наче вода — збираю звідусіль паперу клапті і солярки плями. В цій каламуті тіла і пітьми одне не розчинялося — сумління... Хоч пам’ять на обов’язки розмив, проте відчув ганьбу «гріхопадіння». Не іншим був, напевне, а чужим, адже не мав ні слова, ні обличчя; сам у собі вигнанцем довго жив, сприймаючи ганебу за величчя. Гадаючи, що скресне сон важкий і ти обмежиш лініями тіла єство своє, але тверді віки камінням в тебе, крицею вкипіли.