Павло Мовчан - При світлі сумління. На переході часу
Нагірне повітря струмує хвилясто,
струмує зігрітий уявою зір,
і танучий сніг розповзається маслом,
з обличчя сповза личкуватий папір.
В згасанні сумному була осолода,
крізь білість зрадливу просвічував бруд...
Але ж пробивалося світло зі споду
крізь сміття намокле і зваляний ґрунт.
І камінь вологий, звільнившись від маски,
мов видихнув глухо: — Скінчилася гра...—
І я зауважив, отямлений вчасно,
що є сподівання в сумних кольорах:
у дранці набряклій, у сірій жердині,
в набряклій землі, у лускатій корі.
Творилася радість майбутня вже нині,
чинилася зрада внизу та вгорі.
А зір, відрікаючись білого, прагнув
насититись снігом, вологим, важким...
Шуміло повітря, і пінилась брага,
і землю пороли глибокі струмки.
Зірвавши з лиця машкару паперову,
я болем прийнявсь, ніби шкіру іздер.
І простір, сфарбований кольором крові,
гарячим, болючим ставав відтепер.