Павло Мовчан - При світлі сумління. Палахкотюче світле тіло...
Палахкотюче світле тіло
світилося сліпучо-біло,
і крізь ткання й піски лляні
пеклося солоно мені.
Та рвався сон, і в чорний розтріск
просочувались краплі воску,
просилювавсь тонкий рубок,
у вуха ж засипавсь пісок.
Ой, рутній боже, хто ж поможе
роздерти лушпу, щоб збагнуть,
що форма тіла вже порожня,
що з неї викрапалась ртуть.
А час ні слухом ухопити,
ні втримать зором ні на мить,
все тіло цвяхами пробите,
лише душа палахкотить.
І криж, побитий на суглоби,
в тобі, як прясла у воді.
Слізьми стікає віск жалоби
та накипає в бороді.
Розіп’ятий на власнім кісті,
катований життям вві сні,
ти чув: трави зелене вістря
ворушиться у глибині.
Чим більше мук, тим більше світла
і ширша тріщина очей;
віск капає тисячолітній
на пучки, зщеплені ключем.
А полотно лляне, піщане
в пружину збіглось, щоб сповить;
і світло сповиває рани,
затуплюється гостра мить.