Чи й ти вбираєш так, як з тебе
висмоктує біжучий час
те, що ти взяв в землі та в неба?
Чи вдосталь крові напилась
твоя смоктюча п’явка муки?
Чому те, що було до нас, —
на вічній відстані розлуки?
І не наблизити облич,
в пітьмі дзеркал не розпізнати
ні пращурів своїх... Хоч клич, не клич...
Бо позостались тільки дати.
Та й то до третього коліна,
а далі — і слідів нема...
Радію — виростає зміна...
А в дзеркалах пітьми — пітьма-а-а...
На перегній... Але ж допоки
триватиме безглуздий чин?
Та витискай з каміння соки,
речовину життя — з хвилин!
З душі любов’ю засвітися,
до сина, матері, сестри...
В свічадо згодом подивися,
чи не змінились кольори?