Шлях розкиса на голотечі,
мов хоче кроки розчахнуть,
намулом осідає вечір,
і згущується каламуть.
В глевкій грязюці слід зникає —
позаду дощова стіна;
і ти, немов вигнанець з гаю,
все тонеш, не знаходиш дна...
А на обоччі розчепіривсь
у розпачі терновий кущ,
бо світ навколо сірим-сірий...
І став твій погляд невидющ...
Чи, може, очі призвичаїв
до каламуті, пелени,
до падолистої печалі
та до земної глибини...
Аби збагнув сумну оману,
примарність літніх фарб збагнув;
а тіло тоне, поле тане,
свідомість вирина зі сну.
Але в заплющені повіки
стукоче дощик-сіянець...
І не відпустить до скон віку
ноги твоєї путівець.