Poem Library Вірші - Стихи Профіль - Профиль Логін - Логин Реєстрація - Регистрация

Павло Мовчан - Дзеркала

На обрії хмари, мов сходи в безкрає, і очі по них піднялись у зеніт, кого все шукаю, кого видивляю? І поглядом гострим розколюю лід... — Ой, тату, — уголос боюся покликать, злипаються губи, та й голос тремтить... Мандрівка далека, і відстань велика, вві сні обірвалася сонячна нить... І збившись з керунку, самітньо блукаю, засліплений безліччю білих дзеркал, і сніг, що запікся в долоні на камінь, як в яму жбурляє у небо рука. І сиплеться скло, і небесні осколки прорізали щоки, аж кров виступа, в легені з повітрям занозяться голки, — свічада побиті і пустка сліпа... І хочу тебе з отих скалок зібрати: ось руки, ось губи, долоня, чоло... та тільки не можу очей розшукати — облізла емаль, залишилося скло... І раптом з нізвідки з’явилася хата, хоч стіни й зі снігу, шибки — крижані: ось глиняна миска, і ложка щербата, іржавий цвяшок, календар на стіні. Та пам’ять речей, ой, тату, зрадлива, вона забуває поволі й творця, я тільки вже й бачу, що тінь полохливу, вона мов сидить на краєчку стільця... А речі ізсохлись, розсохлась підлога, і блимає дзеркало сліпо з кутка, а в ньому відбився окраєць порога, і двері набряклі, і клямка важка... І видно ще очі, що дивляться пильно крізь мене, крізь очі мої вдалечінь, і видно хмарини, що сунуть повільно, на люстро бліде накидаючи тінь.