Poem Library Вірші - Стихи Профіль - Профиль Логін - Логин Реєстрація - Регистрация

Павло Мовчан - З двох боків (“Позбудься, камене, камінності своєї...”)

Позбудься, камене, камінності своєї, горбочком стань потульним для ноги, стань глиною вологою чи глеєм, і вийди, водо, геть за береги. Ти, дерево, збуди закостенілість, продовжся мною чи мене продовж; душа струмлива розмиває тіло, що стало широченним, наче дощ... Життя безмірне ген аж по крайнебо... Тебе нема... є краплі дощові, сторізний камінь, дерев’яні ребра, і кущ трави росте на голові. Ілля-пророк четвериком прокотить, проломить кригу хмари копитом, щоб струмінь світла, перейнявши ротом, не міг гукнути: — Люба гіркото! — Бо всупереч живем того, що знаєм, навкір недолі, тілові навкір, і обриси покинутого краю ще зберігає вилущений зір. І солодко пливе — сплива хвилина, і ледь вловимим стався перехід тебе у камінь, каменя у глину, а глини — в кістку, як води у лід. І котиться небесна колісниця, з западинки витягує горбки; ти ж проживаєш сном, що тобі сниться, і сниш життям, неначе навпаки: там дощ іде, а тут — така багнюка... Там камінь раптом чоловіком став: там він лежить, а тут у небо стука, і в голосі лунає камньота: — О пр-роч-чинись скор-ріше, бр-рам-мо фор-рми! — Тут він кричить, а там як занімів... Тут світло так, а там так чорно-чорно... Проте де «тут», де «там» — не зрозуміть! Зміст кам’яний іде в тіла уперто, бо дерево крізь ребра проросло. По цей бік крона, корінь — збоку смерті, по цей бік гілка, а по той — крило.