Павло Мовчан - Прозрівши в любові, із сувертка ночі...
Прозрівши в любові, із сувертка ночі
читали ми сни нереально-пророчі:
змивала пітьма з нас всі барви й відтінки,
ставало життя, наче чиста сторінка...
Вірніше, був луг — ми ховались у травах...
Ішли косарі слідкома, ніби лава;
і коси, шукаючи нашу криївку,
сичали, вганяючись в чисту сторінку...
Ішли косарі, і вузилось коло,
лишалася латочка лугу, навколо ж
так голо було, що я в тебе сховався.
Опуклилось лоно твоє — зав’язався
в тобі... І крізь тебе дивився на світ...
Вони ж оточили тебе і похмуро
підносили коси, щоб в лоно занурить...
І скрик мій зірватись хотів з твоїх вуст,
та ти посміхнулась — і я задихнувсь...
Розплющивсь. Дививсь — у кутку твоя тінь...
не чорна, а біла... не тінь, а... білінь...
І жало коси виповзало з кутка,
і кісся стискала кістлява рука...
Хотів усміхнутись, та губи у страсі
спотворила раптом жахлива гримаса.
Напевне, то місяць так гостро світив,
і я запитав лиш: «Любове, це ти?