Як холодно в небесній висоті,
і птахів перельоти золоті
нам кажуть шлях, аби і зір підносивсь
і падав згодом із зими
у осінь...
Печальний ключ, затнувшися у леті,
понизив погляд, бо і сам поник,
метелками сухого очерету
з очей був зметений. І тільки мідний крик
стирчав оклично в небі благовіснім,
і круто повернувся мій язик,
аби сказать: — Що зриме, то не дійсне!
Бо десь не гасне ряхтяна звіздиця,
і мати — десь, і ти, любове, — десь!
В лусці лискучій море, мабуть, сниться,
і птахотіні, гинучі з очесь...
Бо там, в мені, в родовищі, в нічому
зерно запідвіконне пророста,
і мати зранку проклинає втому,
знімаючи снядявого ґнота...
Обід зготує, та не буде їсти,
гостей глухих гукаючи щодня...
І день присяде, наче тісто в діжці,
та вийде з порожнечі вся рідня
і так обступить, так обсяде колом,
що тісно стане і забракне слів;
і скаже наймізинному: — Миколо!
Пряженю їж, з дороги ж — зголоднів...—
Ще довго не вщухатиме розмова,
собі відповідаючи за всіх,
враз задріма, аби, збудившись знову,
дивитися печально на поріг...
... І ти, незрима, так в мені присутня,
моя любове, як саме життя,
що кожна згадка — спогад про майбутнє,
а кожна мить — піщинка забуття...