Малиновий лікер і сутінь малинова...
І є лише «тепер» на всю світобудову.
Є ти, та є пісок, та хвиля крутогнута,
малиновий ковток — і все, усе забуто...
В легенях зберегти б той солод муки й болю,
спинить життєвий триб й не жити вже ніколи...
Бо далі, далі — нуд, а дні, як припиначки,
бо там — жаждивий ґрунт, бо там лиш жар гарячки.
Бо там... Навіщо нам в ту шпарку зазирати...
Весь солод — пополам: життя ж лише почате...
Поча... печа... прича... О чаєчко-кричайко!
Оточує нас час, неначе обичайка,
викруглюють вуста і скрик, і вінця склянки,
довкола — круглота, всередині — дуплянки...
І хлюпіт звідусіль, і слух гне хвиля круто,
виходить з тіла хміль, із горла — гострокутно...
Та ще б один ковток — хай смертю біль виходить...
Зариємо в пісок взуття своє і одяг.
Нагі ми, світе, глянь... нагі і многогрішні,
зрива всевладна длань з нас сповиття торішні...
Суровий вирок твій, та справедлива воля,
солодкий цей напій, гірким-гірка недоля:
жить в часі, а за ним лиш зберігати спогад
і про рожевий дим, і про... Але про кого?
Від голосу відлуння залишилось,
від тіла у западині — смола...
На дні раптово тінь заворушилась
і — мов дитина — руки простягла.
І нагадала давнє, перебуле:
пливучу греблю, теплий верболіз, —
і вихиталось, наче лин з намулу,
обличчя й очі, повні чорних сліз...
І пам’ять ніби збільшила всі риси:
кирпатий ніс і випукле чоло,
і губи, як покривджені, обвисли,
одна брова... а вії не було...
Чиє воно, печально-безіменне,
чиє воно, примулене на дні?
Чому воно обернене до мене?
Вуста німі, а очі — голосні...
Хиталася на нитці порошина,
і тріскалось обличчя, мов кора...
Тінь простягає руки, як дитина,
благаючи, щоб я її забрав.
Постаршав я на день, а зменшився на тебе;
утоми додалось, і зменшилось снаги.
Пускаю погляд свій байдуже за крайнебо,
немов зійшлись мої життєві береги.
І ні струмка на дні — потріскана муляка,
і ряскою луска, і жабуриння жмут...
Розтер у пучках мул, і порохом заплакав,
і викресав вогонь з-під нігтів на той трут.
І мотузяний дим гойднувсь над головою,
та усмішку твою побачив я сумну:
верталась ти назад високою водою,
я нурився ізнов у повінь крижану.
Перед очима йшла у мерехтінні ряска,
хиталась жовта твань і снулі щупаки...
І я хотів гукнуть: — Не йди, не йди, будь ласка! —
та губи затягнув шовковий шар луски.
Угору піднялась лушпайкою копійка,
і срібний дзвін слідком поплив... подаленів,
і ллялась ніч у очі, неначе в лійку,
і осідав намул у грудях в глибині...
Губами втану, пучками впечуся
в пітьму сліпучу, в гріхоту святу,
розпорошуся шепотом у вусі,
перекруглію в краплю золоту.
Отак би й закипів, наче живиця
в сосновій дошці, в тесаній труні, —
як тисне стеля, і мені не спиться,
бо так тебе багато у мені,
що я виходжу аж за власні межі —
бо неспроможен всю тебе вмістить,
і язики нестерпної пожежі
знялись у грудях, і душа болить...
І не збагнувши усього безглуздя,
я лестощами тішу давній слух.
А ти в свідомість, мов сокира, вгрузла,
і мою пам’ять розщепив обух.
Я холод чую, і підступність долі,
що так приймає радісно метал —
єство моє давно перехололо,
ізвузилась до дощок самота.
Так звузилась, що вже й мене немає,
і теше маятник: — Це ти! Це ти! Це ти!
В мені одна — безпам’ятна, безкрая, —
хоч іскрою, благою, засвітись...
Все зміщено — і простір цей, і час,
усе перефарбовано блакиттю:
за себе проживаю я ще раз,
із холодів крохмальних розповитий. Посутенілий пролітає ключ,
немов ляга на очі павутина,
і обрійний на голові обруч
печально дзеленкоче безпричинно, так, ніби пам’ять стримує сипку,
крізь отвір цей просилюючи тіло,
і виступа на обрійнім вінку
гірка присутність — сіль червоно-біла... Ловлю повітря — в жменях камінці,
ловлю повітря, та пісок в легенях...
І пух кульбаби у губах зацвів,
і погляд бризкав полум’ям зеленим. Цим часозміщенням ошукую себе,
утіху кличу, прагнучи омани,
і піднімаю очі до небес,
аби тебе нагледіть, непов’янну... Усе переінакшилось давно,
і спогад, ніби дерен на могилі.
І простір весь всотався у вікно,
і сіль крізь сутінь густо проступила... І я тебе угледів — Боже мій! —
у закутку, мов яблуко торішнє,
та видихався солод всіх надій
і дов’явало тіло многогрішне... Рука тремтіла — цукор розсипавсь,
у пучки вже не пікся чай гарячий,
і сіллю виступав на скронях час,
і сіль хтось сипав у вікно незряче... І ти в мені відлуннячком гірким
на мить засолодилась, відлунила...
О світку лю! люби нас, не покинь,
хоч кожен день — то соляна могила...
твоїх очах я скривлений та гнутий...
Та чим я можу свідчить проти тих,
хто, мов штиря, гнув на всі боки люто
мене в тобі... Прости мені, прости... І моє ймення, гнуте язиками,
зіржавіло — зігнулась ти й сама...
Обценьки губ розклацались над нами...
— Ой, відпустіть — душа ж уже німа... Зіржавівши, я випаду із тебе,
уже іржа уїлась у кістки:
це ти в мені знов приросла до ребер,
рамено прикипіло до руки...
Рвись, відхиляйся, кістка дерев’яна,
і що той біль? — іржавиться, мов цвях...
Бо ти в мені — одна суцільна рана,
іржа від тебе в мене на губах. І в кожне око цілиться іржаво
і непохибно катівний гвіздок,
щоб вбить зіниці — полум’ям кривавим
ти витечеш із двох очниць-дірок...
Ой як повільно осідає сажа
і моститься у кубищі вогонь —
він, безсловесний, правду нам розкаже,
ще й вичитає долю із долонь. І кривда, наче виразка, присохне,
і сум обляже, і заграє мідь;
суботнім шляхом, чуєш, віз торохнув, —
ти на торги недільні швидше їдь! Доволі матимеш і виторгу, і зиску,
а я ж лідзавську гіркоту доп’ю,
і розгадаю пацху, як колиску,
і вимовчу усю ганьбу свою... Так, я — жебрак, але зискую з неба,
а за душею в мене — тільки ти...
І прикипіла сажею ганеба,
і не зішкрябать з серця чорноти. Дивлюсь на шлях — дим виїдає очі,
твоє обличчя тане, наче лід,
сльоза світліє чистим непороччям,
і круто солиться у ній весь білий світ... І буде довго-довго нам упомку
у плетеному товсто курені
і те вино, що при вогні прижовкло,
і жовта мамалига в казані. Все з відстані згадається, мов свято, —
якщо не вийде із очей туман, —
і кривди скрик, і сльози при багатті,
і кашовар на ймення Аміран.