Від голосу відлуння залишилось,
від тіла у западині — смола...
На дні раптово тінь заворушилась
і — мов дитина — руки простягла.
І нагадала давнє, перебуле:
пливучу греблю, теплий верболіз, —
і вихиталось, наче лин з намулу,
обличчя й очі, повні чорних сліз...
І пам’ять ніби збільшила всі риси:
кирпатий ніс і випукле чоло,
і губи, як покривджені, обвисли,
одна брова... а вії не було...
Чиє воно, печально-безіменне,
чиє воно, примулене на дні?
Чому воно обернене до мене?
Вуста німі, а очі — голосні...
Хиталася на нитці порошина,
і тріскалось обличчя, мов кора...
Тінь простягає руки, як дитина,
благаючи, щоб я її забрав.