Постаршав я на день, а зменшився на тебе;
утоми додалось, і зменшилось снаги.
Пускаю погляд свій байдуже за крайнебо,
немов зійшлись мої життєві береги.
І ні струмка на дні — потріскана муляка,
і ряскою луска, і жабуриння жмут...
Розтер у пучках мул, і порохом заплакав,
і викресав вогонь з-під нігтів на той трут.
І мотузяний дим гойднувсь над головою,
та усмішку твою побачив я сумну:
верталась ти назад високою водою,
я нурився ізнов у повінь крижану.
Перед очима йшла у мерехтінні ряска,
хиталась жовта твань і снулі щупаки...
І я хотів гукнуть: — Не йди, не йди, будь ласка! —
та губи затягнув шовковий шар луски.
Угору піднялась лушпайкою копійка,
і срібний дзвін слідком поплив... подаленів,
і ллялась ніч у очі, неначе в лійку,
і осідав намул у грудях в глибині...