Павло Мовчан - Сліди на піску. Губами втану, пучками впечуся...
Губами втану, пучками впечуся
в пітьму сліпучу, в гріхоту святу,
розпорошуся шепотом у вусі,
перекруглію в краплю золоту.
Отак би й закипів, наче живиця
в сосновій дошці, в тесаній труні, —
як тисне стеля, і мені не спиться,
бо так тебе багато у мені,
що я виходжу аж за власні межі —
бо неспроможен всю тебе вмістить,
і язики нестерпної пожежі
знялись у грудях, і душа болить...
І не збагнувши усього безглуздя,
я лестощами тішу давній слух.
А ти в свідомість, мов сокира, вгрузла,
і мою пам’ять розщепив обух.
Я холод чую, і підступність долі,
що так приймає радісно метал —
єство моє давно перехололо,
ізвузилась до дощок самота.
Так звузилась, що вже й мене немає,
і теше маятник: — Це ти! Це ти! Це ти!
В мені одна — безпам’ятна, безкрая, —
хоч іскрою, благою, засвітись...