Павло Мовчан - Сліди на піску. Піцундський меридіан
Все зміщено — і простір цей, і час,
усе перефарбовано блакиттю:
за себе проживаю я ще раз,
із холодів крохмальних розповитий. Посутенілий пролітає ключ,
немов ляга на очі павутина,
і обрійний на голові обруч
печально дзеленкоче безпричинно, так, ніби пам’ять стримує сипку,
крізь отвір цей просилюючи тіло,
і виступа на обрійнім вінку
гірка присутність — сіль червоно-біла... Ловлю повітря — в жменях камінці,
ловлю повітря, та пісок в легенях...
І пух кульбаби у губах зацвів,
і погляд бризкав полум’ям зеленим. Цим часозміщенням ошукую себе,
утіху кличу, прагнучи омани,
і піднімаю очі до небес,
аби тебе нагледіть, непов’янну... Усе переінакшилось давно,
і спогад, ніби дерен на могилі.
І простір весь всотався у вікно,
і сіль крізь сутінь густо проступила... І я тебе угледів — Боже мій! —
у закутку, мов яблуко торішнє,
та видихався солод всіх надій
і дов’явало тіло многогрішне... Рука тремтіла — цукор розсипавсь,
у пучки вже не пікся чай гарячий,
і сіллю виступав на скронях час,
і сіль хтось сипав у вікно незряче... І ти в мені відлуннячком гірким
на мить засолодилась, відлунила...
О світку лю! люби нас, не покинь,
хоч кожен день — то соляна могила...