В твоїх очах я скривлений та гнутий...
Та чим я можу свідчить проти тих,
хто, мов штиря, гнув на всі боки люто
мене в тобі... Прости мені, прости... І моє ймення, гнуте язиками,
зіржавіло — зігнулась ти й сама...
Обценьки губ розклацались над нами...
— Ой, відпустіть — душа ж уже німа... Зіржавівши, я випаду із тебе,
уже іржа уїлась у кістки:
це ти в мені знов приросла до ребер,
рамено прикипіло до руки...
Рвись, відхиляйся, кістка дерев’яна,
і що той біль? — іржавиться, мов цвях...
Бо ти в мені — одна суцільна рана,
іржа від тебе в мене на губах. І в кожне око цілиться іржаво
і непохибно катівний гвіздок,
щоб вбить зіниці — полум’ям кривавим
ти витечеш із двох очниць-дірок...