Павло Мовчан - Сліди на піску. Ой як повільно осідає сажа...
Ой як повільно осідає сажа
і моститься у кубищі вогонь —
він, безсловесний, правду нам розкаже,
ще й вичитає долю із долонь. І кривда, наче виразка, присохне,
і сум обляже, і заграє мідь;
суботнім шляхом, чуєш, віз торохнув, —
ти на торги недільні швидше їдь! Доволі матимеш і виторгу, і зиску,
а я ж лідзавську гіркоту доп’ю,
і розгадаю пацху, як колиску,
і вимовчу усю ганьбу свою... Так, я — жебрак, але зискую з неба,
а за душею в мене — тільки ти...
І прикипіла сажею ганеба,
і не зішкрябать з серця чорноти. Дивлюсь на шлях — дим виїдає очі,
твоє обличчя тане, наче лід,
сльоза світліє чистим непороччям,
і круто солиться у ній весь білий світ... І буде довго-довго нам упомку
у плетеному товсто курені
і те вино, що при вогні прижовкло,
і жовта мамалига в казані. Все з відстані згадається, мов свято, —
якщо не вийде із очей туман, —
і кривди скрик, і сльози при багатті,
і кашовар на ймення Аміран.