Павло Мовчан - Не вигоїти рани часової. Крізь снігу вологість...
Крізь снігу вологість рожевий звістується колір,
і час проступає майбутній крізь сніг,
і холодом теплим крижина долоню прозорить,
аби приховать від зими ти нічого не зміг.
І піснею півень уже відзнача переміни,
і слово «надія» злютоване з словом «весна»,
і жінка вагітна, розвівши схололі коліна,
у себе свій зір оберта — на очах пелена...
А бачить вона серцевинне, далеке,
що руку округлює, болем кущиться у ній,
зраховані дні наперед чорногрекі,
і горло холодять журливі пісні.
У скрипові хвіртки, в хитальному ритмові саду
вчувався єдиний запліднений ритм,
і голос, мов ртуть, піднімаючись, падав:
— Солодкості втіх не минуть гіркоти...—
Долоня волога — викрапує з неї останнє,
розтоплює кров захололу, і кригу, і біль.
Тривалість життя безсумнівна, і зайве питання:
— Ким буде? Як мислиш прийдешнє собі? —
Вона перемовчить, і долю майбутню відсуне,
і світлом хлюпне на полотна шумкі...
Сповитки на льолі, кольчуги й медалі латунні, —
щити ненадійні, бо межі у долі чіткі.
Вони, мов линовища, — тіло із них виповзає,
щоб вичахнуть швидко чи кров’ю спливти.
Ворушаться губи, і крик на губах проступає:
— Дитино, не слухай! Немає в житті гіркоти! —
Крізь білість вогонь проступає на лицях, —
бо він був у тілі іще до появи очей, —
Щоб час розтопить! О спасенна блуднице!
З долоні твоєї і крига, і світло тече!