Крайнеба догора. І простір посвятився
з упевненості дня у сутінь полохку;
умовкли всі трибки — годинник зупинився...
І раптом я відчув, що тону у піску...
Немовби справжній час пробивсь ключем зісподу,
забувся циферблат, затерлося число;
та сипавсь мертвий час струмком піщано в воду,
щоб мулом затягти життєве джерело.
Вже на зубах скрипів і осідав на віях,
немов піднявся ґрунт і вся озимина
коріння підняла — мичкастий степ чорніє,
і вже не відрізнить вівці від валуна.
Трибки скришили день, та з пороху, з окрушин
складалося життя у цілість преживу:
в розчинених тілах вже воскресали душі,
і світлоносний зміст вкладавсь у кожен звук:
— Живі! Живі усі, хто вмер і хто загинув!
Хто з голоду зійшов, хто сам занапастивсь! —
Збиралося життя краплина по краплині,
зникали зморшки, біль, в очах вогонь світивсь.
І мати молода несла в подолі сливи,
і батько молодий траву густу косив,
я ж — з яблуні дививсь на білий світ щасливо
і розумів усі пташині голоси:
жовтобрюшки, дрозди, кропив’янки та слунки
хвалили вічний день, благословляли час,
я ж губи розмикав — слова котились лунко:
світився неньчин сміх, і батько посміхавсь...
... Куди ж ішла земля, навіщо оберталась?
Минулим від життя, майбутнім до живих,
небесний механізм мав лиш порізну сталість,
бо все перетирав на жорнах крем’яних.
З-під борошняних брил, ніби вода з-під криги,
світився час живий і закипав в ключі...
Крізь сон глухий я чув — дверима хтось торига,
та лячно відчинять було їх уночі.
Босоніж — по ножах — по крижаній долівці
ступав і наслухав: дух темний двері рве,
і тіні на стіні читав, як на сторінці:
—Взаємновіддзеркалено. — У мертвому — живе...
Годинник цокав лунко, і тонко сипавсь спокій,
все швидше обертались заведені трибки.
І нурячись в піски сипучі та глибокі,
єдино покладавсь на двері та замки...
Та стіни й мури що?! Коли життєві строки
покладені всьому — гримлять маховики...
А вранці чую крик, очей же не розплющу,
і вітер в двері дме грудневий, крижаний;
і цокають трибки все дужче, дужче, дужче,
я знав, що їх ніколи мені не зупинить.