Павло Мовчан - Не вигоїти рани часової. Не-буде...
Був час. І на світі мене не було...
Годинник цокоче: «Не-буде!.»
І било у губи студене живло,
тепер — тільки камінь у груди.
І дуб височів непохитно — був час,
та навіть пенька вже немає,
і образ коханої першої згас,
останньої також згасає...
І кваплюся жити, бо часу нема,
токоче годинник: «Не-буде!.»
Я стрілки зірвав і трибки поламав,
щоб рух зупинити в нікуди.
Та вдарила в скроні розмірена кров,
чи, може, відлуння «Не-буде!.»,
чи, може, то камінь застукав ізнов
у грудях, у грудях, у грудях...