Павло Мовчан - Не вигоїти рани часової. Рана – життя
Цілителю, гоїтелю великий!
Не вигоїти смутку навіть криком...
Немов роздмухано вітрами скирту дроту —
вона летить розвихрено навпроти:
за мить у тіло вп’ється жовте списся...
Як в звуки зміст, так страхи уляглися
у образи, і чути гостроту
на відстані — нестерпно — на льоту...
Та й чи доцільна вся твоя цільба,
якщо найглибша рана — у губах?
Стулю їх міцно, щоб мовчати знов,
та ж білий холод вглибився у кров,
розрісся в жилах, вглибивсь у сурелі...
А ти мені даруєш дні веселі,
суцвіттям тішиш, жаром пелюсток
і тулиш подорожника листок
до здряпин, що на п’ятах, але ж рана —
саме життя, уся його омана.
І тану пучками... і поникаю зором,
у тілі власному мені давно просторо,
немов не в себе трапив уві сні, —
доручення виконую сумні,
чужим життям живу у іншім часі...
Знетямившись, хапаюся у страсі
за соломинку вітру, як за спис,
і згадую, що жив же я колись
життям своїм, і не ятрилась рана,
і житній вітер долинав із лану,
і відкривавсь широкий світ з коня,
що вище себе був тебе підняв,
щоб голосом зеленим з висоти
хвалу природі міг воздати ти.
... Та голос горошинкою з стручка
вилущується: — Світоньку, яка
це мука — бути не собою!
Не вигоїти рани часової...