Павло Мовчан - Не вигоїти рани часової. Лиш ланець розірвав...
Лиш ланець розірвав —
в руках відро дудніє...
Життя розмарнував —
і погасив надії.
Лиш світить глибина
джерельно, непогасно;
та погляд, мов струна,
обірваний довчасно.
Чим спрагу доточить,
щоб зачерпнуть краплину?
Глухе відро кричить:
— Це ти вернувся, сину?! —
На цямрини грудьми
лягаю — голос бачу:
він ріжеться з пітьми
склом битим та гарячим,
до крові ранить слух —
і пам’ять розтинає.
Прорвавсь не ланець — круг:
безглузда прірва зяє.
Зір не відновить рис,
уява не відтворить
того, чим жив колись:
минуле не прозоре.
Чим погляд доточить,
щоб зазирнуть в прожите?
І зруб уже кричить
розпачливо й сердито:
— Гей, дурню, відступись,
бо глибина поглине! —
І голос: — Не дивись
униз ніколи, сину!!!
Бо там — на глибині,
все, що було до тебе:
сокири крем’яні
і вежі, вищі неба,
залізо, бронза, мідь,
списи, сулими, роги...
З колодязя ж століть
не зачерпнеш нічого...
Земля — біжучий час
висмоктує до миті.
Лежить там стільки нас,
скільки й стоїть на світі.
Лиш в очі не хапай
ні сутіні, ні стужі,
недоля йде сліпа,
веде через калюжі.
За дном ще інше дно,
і ями, як століття.
Все, що було давно,
стає одноманіттям.
Що прагненням реклось,
землицею збулося...—
Час битий, наче скло,
луна одноголоссям:
— Коловорот не руш!
Ущерть наповнивсь світом!
І навіть із калюж
черпай лиш «аква віту»!