Все зсунулось до глузду, до основ,
і оголилась глибина кринична...
А з твоїх пучок капа тепер кров,
хоч ще учора сік точивсь суничний.
Безглуздий рух вперед по площині,
по шклі води, по струнах металевих...
День скаламутивсь, аркуш почорнів,
і чорний хтось процокав на коневі.
І чорне листя, звихрене слідком,
з дерев зірвавшись, полетіло роєм...
І біжимо ми зірваним містком
щодуху... але врізнобіч обоє...
— Що сталося? — та вітер мову рве,
а з берегів відлуння: — Стало... стало...—
То драним горлом крикнув журавель,
якого ти в руках своїх тримала...