Poem Library Вірші - Стихи Профіль - Профиль Логін - Логин Реєстрація - Регистрация

Павло Мовчан - Вихід

Твій подих пронозить мене, наче воду у склянці, — хитається розум, вдихаються сльози в нестямці. Яка коловерть — колування зелини дрібної, — невипита смерть нахолола в напої. Життя недожите — пиття недопите з тобою! Журбою розведена радість, як сажа водою. — Не треба мені, ну не треба нічого! — Впираються в землю хрести одноногі — над ними лежать рушники зозулясті, під нами лежать черепи щелепасті, за ними і зими, і злами, і злети, і зриви, під ними провали, обриви... Сльозами рясними окроплено стьожку дороги... Без тебе не треба, їй-богу, нічого, нічого... Безглузде життя не з тобою, як камінь на ноги... Сміється пожухлий листок і затулює рота, аби не проллялась у слові блукаюча в жилах скорбота. — Не хочу печалі, — кричально розпечені очі шукали води, щоб зору вернуть непороччя. Та з подихом холод ввіходить, вистуджує плоть діркувату, і що не прожита хвилина, то втрата, то втрата, то втрата... Спиваю з листків не росу, а краплини смолисті. І вийстя із часу, як нурт джерелистий... Пречиста десниця відсовує легко завісу — і ти сам із себе виходиш, як в поле із лісу...