Poem Library Вірші - Стихи Профіль - Профиль Логін - Логин Реєстрація - Регистрация

Павло Мовчан - Ворота любові і смерті

Так, ніби слово вимовилось щойно і в звуки «світ» утіливсь раптом зміст, а сонячне узгодилось із чорним, мов шлях натрапив, — розступився ліс... Бо не згадалась, викликалась болем вся лінія життєво-родова, і вибухав ізнов погаслий голос, і кров переливалась кругова аж до синів від Єви та Адама — суцільні то народження, то смерть... Чого ж сумуєш, я безрідний камінь, що виповнився досвідом ущерть? Чи, може, щось забув ти у Едемі, чи що — назавше вийшов Гільгамеш із твого тіла? А століття темня не висвітили полум’я пожеж? Але ж ти прагнеш новизни постійно і бути одночасно усіма, уподобав весняні дні й осінні, і тобі люба холодом зима? І поділив безсмертя на хвилини, на метри — простір, а себе — на всіх, але ж забув потреби та причини, бо й радість обернулася на сміх. І словом «світ» відгородив від себе прижилене, прикровлене, своє ж. Ти для якої це чинив потреби? Забув давно... Забув? Згадав? Авжеж... Дивлюся широко — вікно, а рами, як повіки... Давно знімається кіно: день, півень кукуріка... Що можна вигадать, додати до цього світу голосного? Хіба що камінь розпечатать... О, якби був я замість Бога! Печалі б навіть не відняв, ані жури, ні скніння. Лише б усі копальні дня вщерть виповнив ясінням. Ще б висвітив речовину важку, глушку, підвладну ночі, що усяка у глибину єства і закриває очі... Що того часу? Дрібка? Вік? А скільки ж сутіні нічної? Та не зібрать в душі засік всієї світлості ламкої... І щось зосталося на дні, намулом від імли осіло. Тінь нахолола на вікні, та зроговіло тіло. Ніч щось суттєве додала. Я звівсь розгледіти відбиток — та каменем у дзеркала влетів... і скло розбите, чув, дзеленькоче слідкома, а я лечу крізь рами... Земля глуха, блакить німа, а в грудях моїх — камінь. Ой, який ти щедрий, світе! Заживу і трав, і квітів, супокою заживу, долю виправлю криву... Всі надії покладаю на широку браму «раю», хто дорогу перетне і не пустить в сон мене? Грішний я — то й світ гріховний, волю ж бо сповняв верховну: пухнув з голоду, конав, яму сам собі копав, де що бачив, те і брав. Виживав чи відмирав? Попаски ходив по полю і згинав хребет та долю. Був язик мій, як гольник, з вуст йшло ойкання — не крик... Не злічити всіх «гріхів», — синім полум’ям горів, призвичаювавсь до «пекла»... Ой, минувшино далека! Чим спокутувать мені це життя по кривизні? Що не крок був — шлях з обриву, що не лінія, то криво, що не слово, то верзня! Доля гнулася щодня... Перекошене обличчя, криво вигнуті вуста... Тіло ручий карбівничий вигинав і не питав. Ось стою. А «рай» навпроти. Квіти. Сонечко. Трава. Не протовплюсь крізь ворота: гнута плоть, душа крива. В святковій зримості квітневій прозоряться людо-дерева, ще не обтяжені нічим — легкий зеленкуватий дим... Так, ніби й диб з них не робили, ані колод, ані хрестів... Снується погляд любо, мило, й не видно страчених голів... Прозора кров суцільним струмом переганяє міць земну, а в лійку крони небо з шумом перетікає — вглибину... Туди й назад... Але й угору струмує джерело прозоре, мов хоче небу показать, яка життєва благодать... Блакить безмежна все руйнує, бо витримать спроможен хто прозору кров, безсмертний струмінь? — то й з бруньки ріжеться листок, а з тебе — зойк... Бо від колиски аж до хреста чи до труни стоять дерева близько-близько, неначе сам із глибини ти сік хмільний женеш для себе... О швидше ж віття відчахни, що гостро виростає з ребер. У поторках хвиль, у цоркані круглої ріні вчувалась надмірна ласкавість творця. В легені вхлинало повітря вечірнє, щоб вибухнуть вигуком з горла співця: — Хвала за любов! За прихилля травневе! За зриму теперішність долі і море життя! Яка несумірність прожитого дневі: упала вода, але піднялись почуття... В прихиленім небі чиясь засвітилась зіниця, і променем зору проймалось минуще єство, в якому гніздилося світло, мов птиця, співало від крил мого тіла литво... Від доторків темряви страх, наче звук, розростався, і звужував горло, і звуки гасив, провалювавсь слух у глухе позачасся, де глину творець смолянисту місив. Яку цеї ночі він зліпить потвору? І йменням яким він її нарече? Від поторків пучок я, творче, спрозоривсь, і чорна гора налягла на плече... Чим сутінь густіша, тим світло вабкіше, тим дужчає тиск формотворчих долонь... Стискаються губи: — Тихіше, тихіше...— Та струменем пирскає з горла вогонь: то світло, ущільнене в слово спасенне, зламавши всі стрими, зривалось на крик. Бо йшов неухильно і прямо на мене відлитий з смоли мій відбиток — двійник... На ньому ще знати сліди білих пучок, з рознятого рота точилась хула; він руки простер, зажадавши сполучень, — від п’ят аж до тім’я пристала смола. І рот залило, і занурився зір у незрячість, і подих забило... і рухи звело... Я потиски чув двох долоней гарячих, відчув повноту, якої в мені не було.