Poem Library Вірші - Стихи Профіль - Профиль Логін - Логин Реєстрація - Регистрация

Павло Мовчан - Занурення

Пітьмаву безодню промацував промінь далекий, щоб виявить в ній таємницю буття. Біліли димами по гніздах лелеки, і прагли дерева земного злиття. А промінь ішов змійовими валами, жуків висрібляв і траву хилитав; він світлом своїм примагнічував плями... і ними порожні очниці латав... О зірко! Ти вузлик на згадку про вічне, щоб я — проминущий — свій вік пам’ятав, щоб я пригадав, як цей промінь двосічний повздовжньо мене вже колись розтинав. Усе поділивши на ліве та праве, він в серці полишив проміжок пустий, де світло струмке запеклося криваво, проміжок, який лиш заповнюєш ти... Та нині той промінь ввійшов, як у піхви, байдужим металом з малюнком іржі і витіснив плач, перемішаний сміхом, з грудей — і за мить я вже геть спорожнів. Ваги не було, бо і час був відсутній, а промінь, мов паля, занозивсь у плоть, і біль був зарукою мук на майбутнє, і світло текло, щоб мене розколоть. Без тебе, любове, і я спорожнілий, утратив міцноту, не маю суття. Ти міряєш, зіронько, променем білим глибінь самоти і болючість життя.