Струмує з повітря обличчя забуте,
розмитий хвилюється глиняний хутір,
і погляд, удивлений в поле хвилясте,
поволі воложиться, лагідно гасне.
Безмежність давно уже стежить за мною,
проте не розгледіти за пеленою
ні сліз, ані згадок, ні навіть думок:
стоїть над колишнім багаттям димок,
та в горло уп’явся пустий колосок...
І вище, все вище повзе вустюками —
знетямившись, крикну: — Ой, світонько-мамо! —
Співають обідню годину півні!
Та рано, ой, рано... чи пізно ж мені?!
Нічого подосі про час я не знаю,
а півень хвилясто і часто співає,
немов позначає весняне тепло,
але і в минулім так само було.
І погляд хвилясто снувавсь і тоді,
проте я печаливсь чомусь, не радів...
Напружую голос, щоб йменням забутим
і простір, і хутір, і пам’ять роздмухать.
З роздертого рота стирчать вустюки,
а замість стожарні чорніють дірки.