О здичавілий дзвін серед зів’ялих дзвонів!
У скроні кров’ю б’єш, як серце на бігу!
Чи вигук з губ зірвавсь, чи, може, так холоне
мальована луна кілечком на снігу?
Я біг, та не застав... І, біжучи, спізнився:
минуле відійшло... і чути стук коліс.
Хоч з колеса часу повипадали шпиці,
та проорався слід через життя навкіс,
і обід — ген лежить — золочене кружальце
на чистому снігу, на аркуші життя...
Обручки золоті з караючого пальця
за мною слідкома летять, дзвенять, летять.
І коло золоте попереду іскриться,
і покотьолом тінь біжить, і відстає,
і ноги на бігу мелькочуть, наче шпиці,
і котять, сніг рвучи, важке ім’я моє.
Ні викричать його, до віку не позбутись,
воно в тобі, в крові токоче, наче вісь,
кружляючи життя, неначе обід гнутий,
виводячи на шлях в гущавину коліс.
У брязках, в шумі шин, у дзенькоті металу
зливаються вони в одне протяжне: «О!»
Чим швидше, тим лункіш на шиї калатало,
прив’язане до пам’яті моєї вже давно.