Poem Library Вірші - Стихи Профіль - Профиль Логін - Логин Реєстрація - Регистрация

Павло Мовчан - Світлотінь

Обличчям віддзеркалюючи хмари, стояла ти, і свічки недогарок в руці світивсь — і капав парафін, і безшелесно простирадла стін до тебе нахилялись, щоб сповить... Повіки затремтіли, і в цю мить прорвалось небо, і в його проломі угледіла обличчя вже знайоме: там була ти, а тут лише відбиток, що зітканий із кровоносних ниток, посмикував руками, очі рвав туди, угору, звідки хтось гукав не голосом, а здвоєним відлунням, під небо піднімалась піна трав, насичуюсь полум’ям латунним. На хвилях трав підносилась і ти, вірніш, твоє швидкоминуще тіло, а твій відбиток вічністю світивсь, ввіходив в очі світлом білим-біло... Із всесвіту, з безмежжя, з глибини, з минувшини те світло йшло потужно — його на повні груди всі сини і дочки всі роздмухували дружньо. Потуга та складалась з поколінь, що наче жар роздмухували «ма-мо!», щоб висвітлить всепоглинальну тінь і світлом вщертувати чорну яму. Струмує світло — тане парафін, виповнюючи почорнілу жменю, і проступають на полотнах стін обличчя незабутні, достеменні...