Павло Мовчан - На узвороті, або криниця Іллі Турчиновського
Сьогодні ліс такий високий, як ніколи,
і легко так душі вприкметлювати клич:
відлунки подовкіл безкрило похололи,
і в білизні дерев від неземних облич
щось є... але земне — земніша:
сім пучок на руці, багато крил — в сорок...
А в дуплах очі, глянь, від холоду кругліші —
порошиться і в них проріджений сніжок...
«—По горах, долах сніженьки летять, добрий вечір!
А по долинах річеньки бринять, добрий вечір!»
«— Порошиться душа...
Все менше в ній від мене... Щось стишене, сумне,
вертепне, як цей ліс,
де від дерев густих лиш спогади зелені,
та ряботіє сніг вуглинням згаслих сліз... Еге-ей! »
І рідшає на крик гущавина провійна,
і шестикрилий птах на поклик не летить,
і в тому щось було надійно безнадійне,
так, ніби він забув, що треба й далі жить.
Долоні розтулив, коли погас і шепіт,
бо й голос вже пригас до «шшш», до хрипоти:
«— Душше моя, ходім з тррриклятого веррртепу,
допоки ще не вся рррозпорошилась ти...»
Нанизані на спис незримий,
сніжини все летять, летять,
та далі їх, неначе гривні,
тасує хутко снігопад.
Осяга обрію тримає
у перевеслі жмут осик,
а з нього піднебесну зграю
шукає білий лісовик.
—У царство гаю, де вмирає
поганська папороть, піду! —
Кружляє білим-біла зграя,
та назирцем йде білий дух.
І дивна пахолодь повсюди
тамує мандрівничий крок...
Він проступав у січень з грудня,
щоб пісні зачерпнуть ковток,
бо книжні всі слова — облудні,
як цей посріблений сніжок...
На попіл витліле мовчання
присипало йому вуста,
і світла стовп перед смерканням
підводивсь в небо, як верста.
— То на мороз... Глянь, бісенята, а чи круки
летять крізь снігову хуртінь. —
І він, розкрижувавши руки,
хотів піднять хрещату тінь,
та в сніг упав з розгону ницьма
і срібла в пазуху нагріб,
бо холод витеплився, вицвів,
а простір прикипів до стіп...
— Землице, водо, мово рідна,
снаги бракує, щоб зігріть...
цей шлях додому... Серце бідне,
і ти отвердло, наче лід.
Розіп’ято цей день, як є, —
на широчінь небесну...
Та не сумуй, бо солов’єм
ще сніг оцей воскресне.
Ти срібні вибери цвяшки,
затерплі визволь руки,
прибий свої повзкі стежки
до бережків, до луків,
аби додому навпрошки
дійти через всі муки.
— Ой, простяглась така довжінь! —
у безвість, в позачасся:
лети, летюча моя тінь,
вітрами наливайся.
Егей!
Та пущена луна
розтане, не поверне...
Сипне лиш хмара набіжна
під ноги снігу зерна.
Радій, стежино ворушка,
на Березань ти тчешся...
Розтало срібло в кулаках,
вже й згадка не воскресне.
Ая? Та що тут. Просто так.
Вечірня блуканина.
І чи повернеться навспак
хоча б єдина днина?
Ліс хижів холодом вечірнім,
а на узбіччях двох доріг
лежали вітрякові тіні,
хрестами втиснуті у сніг.
І клич, протрублений рогами,
стелився низько по землі,
летіли вершники без тями,
і червонивсь за ними слід.
В осмеркле лоно затікали
роздзвіння міднолитих труб,
і холод замикав всю далеч
в замшілий дерев’яний зруб.
І праглось зачерпнуть водиці
з криниці вічного життя, —
схилив коліна — білі птиці
з безодні холоду летять...
І пір’ям губи обсипало,
злітав обперений ціпок
над забуттям, німим провалом
просторо-часу та думок...
Та кінський храп, і постріл раптом —
то гаківниця чи мушкет? —
і тінь на сніг упала гаптом...
І обірвався думки лет.
«Одноманітність вікова
в повторності всього — печальна...»
І просить виказу нагально
ця думка, більша за слова.
Коли крізь форми розвогнілі
життя просвічувавсь кістяк,
в своєму кольорі топився птах, наче мак.
І плив над головами вільно сузір’я знак.
В’юнкована снігами хмара зависла легко над селом,
віконце жовте, мов канара, серед снігів собі цвіло...
Усе ішло своїм звичаєм, як і заведено здавен.
Ізнов, як і завжди, печально
за днем спливав наступний день.
А серед снігу чорний сонях кивав журливо сам собі,
і вітер шовково косою стелив покоси голубі.
І дух небіжниці-бабусі до хати стежку торував,
і ворушилася в покосі солома біла, снігова.
В оцю хвилину воскресальну,
коли і погляд прохолов,
світ видавався нереальним,
хоч іншого і не було.
Ген пагорб, діти, гринджолята,
криничка унизу сльозить,
кульбабою біліє хата, а з неї білий пух летить...
Холодним повівом з руїн відкрилися ворота ночі:
пухкавий попіл, чорний тлін,
і нетля іскрою пурхкоче,
рука розгонисто вздовж стін малює щілини як хоче...
Побачивши уламки дня, себе, вчорашнього, смішного,
він раптом словом перейняв
стареньку думку, хоч убогу:
— Неправда... а точніш — брехня!
Я-а-а... був поштивіший, їй-богу...
Шахрай, хитрун, дрібний крутій,
зневірений, хоча на вірі,
ошуканець, з усіх затій любив крутійство та шальвіру.
Який сірома у житті! А чистий серцем — хто б повірив?
Які не ті всі на позір.
Ось Березань. І батьків двір.
Ще не торкнувся хати тлін. Чистіше сумління.
За білістю високих стін він знайде воскресіння.
Сам собі каже: — Нум, ходім! —
Душа заходить в отчий дім
у чистому одінні...
Причаєна сама в собі,
вода тамується та глибне;
а там, де пройми голубі,
стримлять стеблини непохибно.
В розривах хмар така блакить,
що, мов забувши про тяжіння,
душа твоя летить, летить...
як в ірій пташка поосіння.
І плоть, розмита на вітрах,
стеблом хитається безлистим—
її пройма смертельний страх,
бо поклик обернувся свистом.
І віддзеркалення страшне
він раптом на воді побачив:
—О, хто спотворив так мене?
Обличчя зморшками позначив...
Червоні очі посльозив,
дуплом округлив рот беззубий,
ще й з нього виштовхнув язик
на обезкровлені вже губи...—
Зірвав на небо очі — там
були усі розриви зшиті:
твоя душа ж — на шрамі шрам, —
порізи, рани від блакиті.
Він в небо кинув камінця,
та той шубоснув згодом в воду.
І ні свічада, ні лиця...
Лиш срібло у очах зісподу...
Мовчи, брехня не порятує,
ні навіть втеча верстова:
шляхи хрещаті, кінь без збруї,
під саме горло —кропива...
Наїздився, наволочився,
наслухався і надививсь...
Урвався шлях, повітря скисло,
і час немовби перекис.
Все краще піднялось угору,
осіли прикрощі на дно...
В майбутньому ж усе прозоре —
день розпанахай, як вікно...
Аби побачить неміч власну,
розбиту чашку та таріль,
аби відчуть, як в тілі згаслім
весь солод обернувсь на сіль...
Брудна сорочка, рваний комір
і засмальцьована душа...
Закрий хутчій же день прозорий —
назад в минуле поспішай.
Знайди себе там: батько, ліжко,
у нього в узголов’ї смерть,
і очі із-під брів острішків
небесну розчиняють твердь...
І ти тремтиш, бо чуєш холод,
і хочеш швидше геть піти,
вірніш, втекти хутчій від долі
в світи, де вже бував і ти...
Але забув. Адже в минулім
не раз ти жив і помирав...
Бо в тілі зношенім заснула
душа знеможена й стара.
Його душа, як наймит на відході,
була вже неслухняна і тяжка;
таїла незбагненне щось на споді,
чи бублика, чи, може, п’ятака? В поношеній, потертій оболонці
вона вже відчувала тісноту
і корчилась, звиваючись на сонці,
поглиблюючи тіла чорноту. В лихому тілі і душа пропаща.
Вмостившись зручно в ситому кублі,
вона дрімала. І звестись все важче
ставало їй, розпещеній в теплі. І вже не розправляла в’ялі крила,
і не силкувалась встати на весь зріст,
лиш завалящим пір’ям шаруділа,
не знаючи, де крила, а де хвіст. Скукоблене, скоцюрблене в фотелі
дрімало й тіло, стоптане, як сніг.
І налягала обважніла стеля
на всю довжінь — від голови до ніг.