Poem Library Вірші - Стихи Профіль - Профиль Логін - Логин Реєстрація - Регистрация

Павло Мовчан - Посеред двору

Срібно-рожевий дим. І висота дзеркальна. Я відкидаю сніг. Та музика печальна раптово вчулася, схитнулась кругла мідь, і тінь лягла на білене подвір’я так, ніби був не ранок — надвечір’я, а хто де грав — того не зрозуміть... Зіпершись на лопату серед двору, я наслухав: летіло щось прозоре, і нагло сніг обрушився з верби, і слід снувавсь прозоро-голубий за тим, що неозначено незриме здіймалось вгору по сусідству з димом. То не душа. Причулося, здалося... Та що це? Спів? Луна дзвінкоголосся, ухикання допліскує здаля. Танцюють, мабуть, — двиготить земля. — Добридень, Павле, — привітавсь сусід. — Чому з лопатою? Земля ж тверда, як лід, її кайлом довбати, мабуть, слід або ж ломком поцюкать доведеться... Була людина золотого серця. Царство небесне... — І зашурхав у сніг. ... По хвилі на лопату я наліг, міркуючи, то той, кого не знаю... З’явивсь ізнов сусід (той самий): — Вас вітаю! Лопату кидай, йдемо свальбувать. Такі музики! Грають на всі п’ять! Аж ноги трусяться і просяться до танцю.— Подався геть... А я, як в лихоманці, стояв, тремтів... і падала із рук лопата в сніг. Впотужнювався звук сумно-веселий, сплетений утроє, бо я кричав і бачив над собою, як нависає тінню крижаною членистонога хмара, мов павук. Вона кришилась — розлягався стук: груддя скипіле падало додолу, і сипавсь сніг вечірнього помолу.