Poem Library Вірші - Стихи Профіль - Профиль Логін - Логин Реєстрація - Регистрация

Павло Мовчан - Вода спалахнута не гасне...

Вода спалахнута не гасне, узявшись золотим льодком, і чайка падає шугаста з-під неба зірваним листком. Овершки хмар жахтять пшенично, хо-ло-не-по-піл-на-льоту... І очі рве студінь кринична углибочінь, у висоту... Аби забув про всі щербини і про тернини та сучки, що душу брали, як на кпини, і тіло рвали на шматки, бо ж все, що зриме, те вороже, і чинить розбрат, дух гнітить... і тоне зір в блакить порожню, а тіло на сучку висить. І з горла б’є волання: — Боже! Мов цвях у тілі — кожна мить! — Мов мед — грудневий простір пився, бурштинно танула хурма, та в горло вустюки вп’ялися, що й голосу для слів — нема... Німа поверхня, подивися, затерла хлюпіт хвиль пітьма... Усі слова в уста втяглися, зосталось половинне: «Ма...» Губ не зімкнути, не з’єднати навіть свідомості мені, розверзлись береги щербаті — і ринуть води крижані... Я не надбав, але й не втратив, лише душею спорожнів...