На цій землі ти вже не вперше,
і доля та ж — вона одна.
Так, ніби прагне для завершень
якщо не вчинку, то хоч сна...
Усе повторюється знову:
той самий вік і люди ті ж,
макуха, гроші паперові,
пожнив’я, жорна, дерть і ківш...
На горлі ґудзик металевий,
в ногах пшеничні устілки,
той самий шлях і ті ж дерева,
лиш кущ вільшини не такий.
Ту саму хмару я вже бачив
на тому ж місці в той же час...
І небо відблиском гарячим
тоді ж висвітлювало нас.
Такий же і туман стелився
над річкою, як і тепер.
В ковбані шмат води сталився,
та раптом кущ заворушився
і рукавом усе зітер.
Він був з майбутнього, напевне,
із позачасся був, мабуть,
бо шелестом сказав він древнім:
—Ти вічним сном спиш, Павле, тут!