Благословен будь, день, сльотавий та холодний,
коли в шибки так дме, що навіть чути свист,
і ти немов завис над хланями безодні,
намоклий і важкий, як той дубовий лист.
Та чути глибину майбутньо-неземного,
що аж холоне кров, і музика луна —
і не ступнуть тобі, бо прикипіли ноги,
і зусебіч гуде гудюча глибина...
І розумієш ти не розумом, а страхом,
що кожен день тобі дарований, а ти,
ущільнюючи плоть, як панцир черепаха,
забув про радість мук і солод гіркоти.
Як вариво з трави — пісне і несолоне,
були для тебе дні буденні, дощові...
А музика луна, і в жилах кров холоне,
і дощ пряде, пряде повісма сирові...
І дивиться бур’ян очицями росиці
на кошли сизих хмар і мокрого грака,
і западись в той зір, щоб в землю подивиться,
бо чути дзвін лопат і мову молотка.