Цей шум колисковий загойдував розум
і сім’ям березовим простір кропив...
Ще дихала пам’ять гранітним морозом,
збігали вапном побілілі стовпи.
Ще дихала хвоя густим нафталіном
та глиці ошурки тяглись до руки;
магнітні малюнки, майбутні відміни
в блакиті лункій малювали гілки.
І погляд відгадував стежку торішню
по рисці в повітрі, по нитці в тканині:
полотна ті ж самі, та хрестики інші, —
гаї конопляні, а люди лляні...
І вишита пташка над хаткою висла —
на гребінь шовковий не сяде ніяк;
чи ниток не стало, чи кров’ю зумисне
на білому вишивсь співаючий мак.
До нього тяглися дівочі долоні,
і тіло солодке текло, мов струмок,
а шум височів на високих колонах
і вовну соснову мотав на клубок...
І в шумові тому, в ростучім клубкові,
спеленуте спало зерно-немовля,
скрипіли берези й колони соснові,
крізь лиця бліді проступала земля.
Вона проступала крізь білі полотна,
крізь очі, і руки, й лляні сорочки,
хрещатим шитвом на полотнах скорботних,
на білому тілі — блакитні струмки.