Весело-зорна, світляна, осонна,
то літеплом, то мукою огорне,
джерельнострумна, впадисто-висока,
земличенько, на роговиці ока
ти порошиною невмітною лежиш
така легка, кульбабна — хоч не диш...
Навіть крізь дрібку заломився світ
і видно те, що над тобою й під...
Ось плоть моя суглинисто-земна
вгрібається лопатками до дна,
до кременя, до мовчазного лона, —
чим глибший корінь, тим стрімкіша крона...
А щедре небо покликом верховним
видовжує і помисли, і звук,
а очі шлях шукають для сполук,
для зав’язі — небесного й земного...
І чуєш поклик, хоч довкіл нікого...
І чуєш погляд теплий на собі,
і йдеш, як в промені — що ні ступнути вбік,
ні зупинитись, ані озирнутись,
бо з теплого він стане миттю лютим.
І порошина збільшиться встократ,
коли душа обернеться назад...
Та озирнувся — осторонь ступив,
бо слідкома йшли сонячні стовпи...
Хотів був перестоять на узбоччі,
та вітер солі кинув межі очі...
Пекучим болем застелився світ,
і став нестерпним порошини гніт,
бо важчала і ширшала щомиті,
та лопалися всі єднальні ниті,
і розпікалась голосу струна:
—О, як пече нестерпно сіль земна!