Poem Library Вірші - Стихи Профіль - Профиль Логін - Логин Реєстрація - Регистрация

Павло Мовчан - Кам’яний вік

О камене битий! Відкритий, терплячий! В тобі чітко душу приховану бачу і стиснуте чую мовчання в тобі, у тебе учусь зосереджувать біль... Упертості вчуся, але не байдужжя, та рухатись вільно не годен і ти, відкрите тобі і мені надовкружжя, — на груди мені хтось тебе накотив? Ми грузнемо в землю поволі обоє; лиш думати вільно мені під тобою, і, втиснутий в землю вагою твоєю, спорідненість чую — я з нею, я з нею. Надгробком ти став мені, камене, власним, пристанням моїм і щитом — одночасно. Ти входиш все глибше у мене щодня, а страх входить в жили і кров зупиня... Тягар твій у груди втискається тупо, і прагну розтиснуть твою шкаралупу, і нігті вганяю в пощерблений бік, але розщепити не можу твій вік. О камене! Звідки ти? З Трої якої? Які ти слова приховав за щокою? Чого ж ти подосі уперто мовчиш? Коли ж ти обізвешся словом, коли ж? Та тиск його дужчає, важча мовчання, з грудей витиска він питання останнє, зривається з вуст моїх перша печать: — Допоки на грудях ти будеш лежать?