Єдність, єдиний, єдність, єдине...
Сутність твоя неділима, людино.
Глина потульна, просякнута духом,
вічне стремління, означене рухом...
Ти — це і ти, це і ті — різнойменні,
шлях же до них від княжого «мене»
через обмеженість власного слова.
Глина потульна — спільна основа.
Пальці спітнілі знати на тілі —
тонко ліпили, як тільки вміли,
тонко, витворно, на волосок...
Палить легені духу ковток.
Слово любові — духу томління —
плоть опрозорює за повелінням...
Часом обмежує, болем єднає,
зваблює душу небо безкрає...
Довго тужавіла глина в замісі,
не підлетіти — руки обвисли,
крила обтяжені оловом плоті;
замість душі — вигук із рота
лине в повітря, пада відлунком
слово високе, слово рятунку:
— Боже мій, Боже, Господи Боже! —
Душу розп’яту втримать не може
плоть, що звелася стрімко хрестом...
О, ворухни хоч єдиним перстом!