Poem Library Вірші - Стихи Профіль - Профиль Логін - Логин Реєстрація - Регистрация

Павло Мовчан - Згадати слово

Був смуток в повітрі за чимось утраченим чистим, підводивсь туман, щоб звестись на весь зріст, і весело грали музики троїсті, і пучками жар розгрібав цимбаліст. І квітяно, медяно пахнула сутінь, неначе холонув розтоплений віск, і застувавсь зір, аби міг пригадати забуте, проте пригадавсь лише стукіт коліс... Везли на всі боки мене одночасно, і згляд крейдяний степи та ліси знакував — ген риска вздовж рейок і досі біліє незгасно, хоча я не раз до очей намоклий рукав притискав... Ой випало ж простору того в житті пребагато, що й час розчинивсь, наче дрібочка солі в відрі, забув, що набув, і не знаю, що втратив... Та час розрідився, і світ постарів, що ледве й впізнала мене моя мати... Ой, довго, предовго тепер дозрівають черешні, і ніби міцнішим став клей у бруньках, темніє, тугішає світле прийдешнє, і ягода кожна гіркущим-гірка... І холодно в руки, бо пуп’янки гладив, і м’ятно у грудях, бо кликав тебе, проте не схитнулось туману свічадо, що теж почорніло, і небо чорніє рябе — на ньому запікся від погляду білий рубець. Мажорний смичок розпанахав у просторі рану, і в тілі, пробудженім гімном, збудивсь давній біль, і я опинився насподі густого туману, повітря північне осіло, і випала сіль... І сплющився світ, наче зібгана вата, туман спресувався, зібгалося все, наче повсть: до яблуні яблуня, хата до хати, а віття з руками людськими сплелось, а листя всоталось в бруньки та у вічка, і звуки втяглись в гучномовці, у струни й метал, змотались дороги в тугі чоловічки, згорнулось прожите в солоний кристал. Прозорими стали окремі деталі: каганчик із гільзи, торбина, сухар, ряднина, і воші, і рейки, й вокзали, і літери: «Сталін» у книзі життєвій — Буквар...