Слідком за хмарами зарухались і гори,
засіяні пташиними кістьми,
і захитався глибочезний корінь —
твердь схилитнулась і здригнулись ми...
Камінчик випорснув із-під ноги зрадливо,
і ти раптово втратив опертя,
втичкались пучки в камінь, наче в гриву,
а тіло прагло повного злиття
з масивом цим, що дихав пружно й спечно, —
аж під грудьми вгиналося тепло, —
камінчик падав, падав безкінечно —
відлуння з стромовиння вгору йшло...
Які дрібні були ми — два уламки,
відділені життям скупим від гір, —
мов краєвиди, загнані у рамки,
бо перспективу звужував нам зір.
Хоча нам страх розширював зіниці,
та зір чіплявся вперто за граніт —
згори і знизу дихала криниця,
і захмілілий камінь, наче птиця,
все падав, падав знизу — у зеніт...
А ми з тобою важчі за каміння,
тож надила донизу глибина,
і під кутом прямим гріхопадіння
була до нас історія земна.
Навіщо ж нам ці сходження й вершини,
чого ми прагнем? Вгору що жене?
Якщо земля здригнеться і відкине
уламків два на лоно крем’яне?
Чого чіпляємось і рук не відпускаєм?
Хапаємось очима за вершок.
Під пучками вивітрюється камінь —
порошить очі порох та пісок...