Покликувач спраглий: чому все, для чого?
Як нитка крізь голку, тяглася дорога
крізь серце — і рвалась: вузли на вузлах...
лиш дучка лишилась — гуде на вітрах,
мов випав сучок, і в плоть порожнясту
дощі затікають, негоди крапчасті.
Чому?! — покликаю, мов знаю кого.
І наче ступаю з води у вогонь.
І, жару вхопивши, з клейном на щоках,
покликую тишу: — Чом пусто в руках?! —
І очі порожні, у горлі свистить...
— Аби ти не смів покликать пустоти...