Poem Library Вірші - Стихи Профіль - Профиль Логін - Логин Реєстрація - Регистрация

Павло Мовчан - Віддзеркалення

Спрозорилась шкіра, обтягнута часом, личина із воску тонка — аж дзвенить, поштиво ламається голос у страсі: а що, як снувальна перерветься нить? Чого ж нам боятись? Чи ж нами набуте життя, до якого причетні зірки? Чи ж наші імення, як попіл роздуті, могли б рубцюватись на м’язах ріки? Оцій лиховщині, йменованій віком, оцій батьківщині, де випало жить, судилось помножить відлуння настільки, щоб ім’я єдине на всіх розділить. Зіниці єдині, вуста — однозвукі, холодного воску густа течія. І вище свідомості підняті руки: обпечена сонцем долоня — моя? Оце ж бо і є твоє власне боління, — піднісшись над страхом, свій біль не впізнать й, зірвавши химерну личину старіння, на скалки, як люстро криве, розтоптать.