Ґрунтуймо собі ніч, бо йде вода висока.
Окличники сурмлять в зелену бугилу,
і ручі конюхи вже білять коням боки,
і так, без поводів, пускають їх на луг.
Підрізуйте вогонь, перейнятий у спадки,
розшийте житла всі і цямрини замкніть:
іде вода до нас через широку кладку,
кладіть до ніг її просту вербову віть.
Бо ж це все — вочевидь, як сум’яття загальне,
надходини, і сплеск, і подихи устріть;
і кожному в руці цвіте стебло клечальне,
що хочуть, як свічки, в цвітінні відгоріть.
Прихильна будь єси до нашого днювання,
до суєти суєт, до спевнених надій.
На нитці сировій заграєм величання
з присвятою себе — потульності твоїй.