Ти вишита була на полотні...
Коли ж угору руки підіймала,
тріщала заполоч — махала ти мені,
а я був тінню — рухавсь по стіні,
поволі наближався до провалля...
Та застережливий, розпачливий твій рух
рвав полотно — утворювалась дірка,
тріщав і зір, і розповзався слух,
і рвалася стіна, немов ганчірка...
І ніби інший вимір відкривавсь,
де ми були не тінями, а світлом,
де обрій звужувавсь, стискавсь
до крапки час,
збігалися до дня тисячоліття...
І моє «я» ввіходило в батьків,
у пращурів, у родові галуззя,
і спільна кров з усіх-усіх родів
ущільнювалась в жар спільносоюззя...
І той, в кому стискалась кров людська,
Адамом був, що повернувсь з вигнання,
і до Едему білий світ стискавсь,
де ждала всіх самотність раювання...
— О ні! О ні! — Без тебе — це не рай!
Ребро щемить, пручається свідомість!
Вже світла налилося через край
і стало видно сирову основу.
І гостра голка нурилась в ткання,
мене колола, вишивала швидко
тебе на полотні нового дня,
де кров’ю налилася кожна нитка.