Сосни смолисті, вилиті з міді,
струшують глицю на латаний сніг;
трусять, аби заперечить безсліддя
і перекреслити білий поріг...
Та й задля чого гнатися в небо,
зміцнювать стовбур, тінь кружелять,
ой безсокира згубо, не треба
кістя точити, серце пилять.
З пучок у мене капле живиця,
липнуть долоні до теплих ще пліч.
Глибше та глибше в’їдається криця,
лагідно входить пилка, мов ніч.
Боже ж, невже ні пенька, ні коріння?
Тільки заглада та рівний пісок?
Ти перетнеш мене гострою тінню,
тільки підступиш до серця на крок.
Здвоїти б кору, кільця зімкнути,
вилити в небо з чорних очей
і шелестіти, тільки б не чути,
як через груди криця тече.