Ти —жрець... у чунях... при вогні...
Стоять боввани кам’яні...
І дивляться у небо тупо;
об’їждчик скаче на коні:
—З дороги геть! — волає в рупор...
Чиєсь обличчя, шлях якийсь,
когось шукають, хтось зникає...
і камінь, наче хліб, розкис,
і хтось тебе за горло стис,
ти б’єш крильми — не відпускає...
В пробудженні рятунок твій —
розплющив очі: де ти? хто ти?
Горять фіранки золоті,
в повітрі —розчин позолоти...
Немає крил, зате синці
на шиї в тебе ледь помітні,
і ти стискаєш у руці
листок вербовий тоголітній,
і згадуєш усі слова,
поволі страх виходить з тіла...
Верба... суха... вода... трава...
і жалива... Душа прозріла...
Переінакшується світ
у дійстві вічних перетворень:
верба вмирає, тане лід,
і крізь торішній лист прозорий
побачив, як повзе на схід гадюкою
вербовий корінь.
Знов забуваються слова, і страх місця їх посідає...
Ось тут жила колись вдова — від хати й сліду вже немає...
Лиш волохата жалива землі шкоринку розриває...
І об’явилась відкриттям у небі перелітна птиця,
підтвердивши, що на життя не покладеш ніде границі:
триває повсякчас злиття того, що дійсне,
з тим, що сниться.