Самітно, сирітно під вигином неба...
Хто ми з тобою? Пасерби долі?
Ти ж бо щасливіший, камінь-нескреба, —
вічно сидиш на життєвім престолі.
Нехтуєш навіть нашим вітанням,
тупо вдивляєшся в простір стооко,
мовби очікуєш завше світання,
рушення гір, кам’яного потоку...
Кібчик сідає на тебе, неначе
хоче до зору ще й свій долучити...
Б’ється в заглибинки промінь гарячий,
щоб твою думу важку просвітити...
Може, ти з нуду знетямивсь, бовване,
і струмування часу не чуєш?
Наші ж тіла, мов решета ті драні, —
з кожної судинки б’є часострумінь...
Навіть не втримали пам’яті роду:
Хто ми? Магогині діти? Сколоти?
Завше обернені зором до сходу...
Правда, не знаємо, камене, й хто ти?
В землю углибивсь ти дужче, ніж сущі, —
чуєш всі здвиги, всі сотрясіння...
Став я на тебе — розгледіть грядуще,
та й захолов, скам’янів в онімінні.