Пилок часу ліщина трусить на перелоги голубі,
я загублюся, віднайдуся, як ніж в руці,
сам у собі.
Але, шукаючи, я втрачу те, що невтраченим вважав
та неубутним, так неначе об вітер притупив ножа...
І погляд каменя не вріже, пилок спаде,
збіжить блакить,
ніч висходиться, як на дріжжах, пітьма
бродильна зашумить.
На дні її себе ти знайдеш змуміфікованим, чужим,
так ніби вік чужий дощаду, до дня останнього прожив...
Страшна не смерть, а вся безликість,
яка стиска твоє єство,
коли свідомість без’язика, а плоть як мідяне литво, —
хоча б вколола шпилька крику,
хоча б мотузку хтось посмикав
і звістував чуже різдво.
Твоя свідомість не згасає, і відступились сущі всі,
ні душ, ні привидів немає...
Ані зітхань, ні голосінь...
Ти, дійсно, сам собі належав, коли шукав
себе в житті,
сам за собою збоку стежив, то й маєш те,
чого хотів:
в руці іржавий шмат заліза і перелоги в головах,
які леміш уздовж розрізав — сміх засвітився на зубах...
Я сміх безгубий в землю заховав,
обличчям стік, та ти мене впізнав,
і, вражений, над прахом нахилився,
бо я на тебе порожньо дивився
і сміхом обізвався на твій страх:
ти виорав не скарб, а власний прах...
Моїм життям ти жив уже, ораче,
крізь тебе я минуле тільки бачу,
а ти в мені читаєш майбуття,
коли очима мацаєш кістя;
я тут лежав, а ти топтав земельку,
я все віддав, а ти гребеш у пельку...
Чого ти нипаєш, чого кругом шукаєш,
чого ти хочеш? — сам того не знаєш...
Навіщо глибиш золотий леміш,—
щоб вигорнуть нагору трухлий ніж,
яким колись ти боронивсь від себе?
Ти зриш униз, а я — крізь землю в небо.
Повітря пожовтив уже пилок,
над новотрав’ям стелиться димок,
і зрушені синіють перелоги...
Оратаю, леміш твій що не крок
у глиб землі проорює дорогу...
Оратаю, ти загубив кістяк,
коли тікав від себе в чужій шкірі.
Лице тобі спотворив переляк,
скажи, чому перекосив допіру?
Тебе ляка відсутність твого «я»,
яке завжди ти боронив залізом...
Скінчилася ця борозна твоя,
бо ніж іржавий надвоє розрізав...
Котилось степом марево гаряче
так, наче вітер простір рознизав.
Могилу зрушив плуг і вивернув маслаччя,
і череп зжовклий зуби показав.
Посипалося жайворине груддя
з-під неба прямо в яму погребну,
і ти, жахнувшись, ціпенів в безлюдді,
коли в ріллю чорнющу зазирнув:
там, там сміявся страх безликий,
сурелі розімкнувши і кістки,
які за шворку хтось нервово смикав,
і спурхували з дна ріллі грудки,
вони у небо підіймались роєм,
немовби насипалась там гора.
Хто т у т погребений? Орач? Чи, може, воїн?
Кого т у т прийняла земля сира?
І, мов пір’їна, вилетіла зброя,
і вихором піднявся з ями прах...
Підвівсь кістяк на повен зріст навпроти,
і череп щелепастий хилитнувсь,
з очей війнуло сирістю та з рота...
І ти його впізнав... і задихнувсь...
То був Ніхто, Безчасся та Безглуздя,
Безликий Страх, волання мовчазне;
земля сипуча виповнила груди —
зосталось в тілі тільки все земне...
Світивсь навпроти череп смертним сміхом,
ув отвори засмоктуючи час,
а ти землею, ніби лускоріхом,
стискався — з тебе простір витискавсь...
Земне все — рідне? А яке ж небесне?
Хіба ж воно безлике та чуже?
Відкрив могилу, і мерлець воскреснув...
А ти? А ти? Вмираєш... Та невже ж?
Чому ж ніхто не калатає в дзвони,
не тужить і не чути голосінь?
Розорані лише чорніють гони,
і навпростець йде білим-біла тінь...